Харків

Якою мовою розмовляли у вашій родині, коли ви були дитиною — між батьками, з вами та з бабусею й дідусем?

/ Ми спілкувалися російською мовою. У Харкові, де я жила, російська була домінантною мовою міста. Після другої світової війни туди приїхало багато людей з Білгородської та Курської областей, які були носіями російської мови. Відповідно, і їхні діти виростали в російськомовному середовищі, адже з народження в родині чули саме російську мову. /

Якими мовами були книги у вас вдома та якою мовою читали батьки?

/ У нас вдома була невелика, але змішана бібліотека — там були і російськомовні, і україномовні книги. Я добре пам’ятаю, що ще в шкільні роки, десь у початкових класах або трохи пізніше, знайшла вдома книжку Гната Хоткевича — українського письменника. Я її читала, вона стояла у нас у бібліотеці, і це була книга українською мовою. Це був початок 1980-х років, і саме цей момент я добре пам’ятаю.

Звісно, книг було більше, просто цю я запам’ятала особливо, бо згодом перечитувала її ще раз. Також у шкільній бібліотеці були книги як українською, так і російською мовами. Це була переважно художня дитяча література, також технічні книжки. Починаючи приблизно з другого класу, я дуже активно ходила до бібліотеки і читала книжки обома мовами — і російською, і українською. /

Якими мовами були пісні, казки, телевізійні програми, що ви слухали або дивились у дитинстві?

/ У дитинстві в нас було всього два телевізійні канали. Але там було багато різного. Наприклад, був «Катрусин кінозал», а також програма, де Дід Панас щовечора читав дітям казки українською мовою. Були українські концерти — я добре пам’ятаю виступи з українськими народними танцями, ансамблі. Я була маленькою дівчинкою, і мені дуже подобалися українські костюми, я із захопленням усе це дивилася.

Звісно, російськомовного контенту також було достатньо.

Були й відомі казки, наприклад «Котигорошок» — це ж класика дитинства. Українських пісень ми слухали багато. Тоді були дуже популярні «Тріо Маренич» — брат і дві сестри із Західної України. Вони часто звучали і по телебаченню, і по радіо, і дали дуже багато українських пісень. Так само Софія Ротару співала українською мовою — і ніхто її не забороняв, це постійно звучало і на телебаченні, і на радіо. Також були Василь Зінкевич, Ніна Матвієнко, Оксана Білозір, Павло Зібров. А вже трохи пізніше з’явилися пісні Тараса Петриненка та Віктора Павліка, які також багато слухали й добре знали.

Українських пісень тоді було дуже багато. Тому, як на мене, неправда говорити, що українську мову чи культуру хтось забороняв. Просто комусь було лінь її вчити — і на цьому все. /

Чи говорили у вашій родині про події, історію або традиції?

/ Пам’ятаю, що в дитячому садку ми робили невеликі вистави групами та танцювали як українські, так і російські святкові танці. Костюми були різні — і російські народні, і українські. На виставі був момент, де маленький хлопчик виходив у центр і казав: «Хлопці, давайте танцювати» і танцювали український танець». Мені тоді було приблизно шість років. І хоча українською ми вимовляли лише окремі фрази, ми все одно їх говорили.

Стосовно традицій, наша сім’я не була дуже релігійною. Звісно, до церкви ми ходили: бабуся ходила, і я хрещена. До речі, мене хрестили в українській церкві в Харкові — саме в українській. Бо тоді в місті були і українські, і російські церкви. Навіть так, таке було — цікаво зараз про це згадувати.

Але, розумієте, цей поділ почав з’являтися значно пізніше — десь на початку 2000-х. Раніше всі про це знали, але ніхто особливо не звертав уваги. Люди просто жили. Наприклад, у районі Журавльовка стояла українська церква, де мене й хрестили, на вулиці Шевченка. Я не думаю, що мене хрестили саме тому, що це була українська церква. Швидше за все, на той момент вона просто була найближчою до нашого дому. Іншої поблизу не було.

Пізніше вже в нашому районі, на Салтівці, побудували Володимирську церкву — вона чітко вважалася російською. І знову ж таки, це вже потім почали звертати увагу: яка церква, чия, до якої належить. Хтось почав спеціально загострювати це питання між людьми. Мені здається, що це все було штучно накручено.

Раніше було, чесно кажучи, байдуже, яка там церква. Люди жили своїм життям. Хто куди ближче — той туди й ходив, якщо людина була релігійна. /

У Володимирській церкві, яку побудували недалеко від нашого дому, служив отець Анатолій — колишній партійний працівник. Ну і що?

/ Просто священник, звичайна людина: спілкувався, розмовляв. Я туди ходила. До певного часу, звісно — до 2014 року. А вже після Майдану ці питання стали гострими. /

За столом ми співали пісні — і російські, і українські. Співали і «Несе Галя воду», розумієте?

/ Люди збиралися, святкували. Не було жодної ворожнечі — принаймні в тому середовищі, де я росла й спілкувалася.

Мої батьки переїхали до Харкова з Росії, з Бєлгородської області, ще молодими. Працювали, будували життя. Вони привезли з собою якісь російські традиції. Так само в Харкові працювали люди із Західної України — спочатку жили в гуртожитках. І от одних називали «западенцями», інших — «кацапами». Було все: і радощі, і сварки. Але ця культура поступово перемішувалася.

Так було — поки людей не почали свідомо зіштовхувати лобами. На мовному питанні. Але це вже політика. /

Якою мовою ви навчалися у школі?

/ Я навчалася російською мовою. /

Якою мовою здебільшого розмовляли вчителі?

/ Вчителі спілкувалися російською мовою. /

Чи були уроки української мови та літератури — і як вони проходили?

/ Так, уроки української мови та літератури були. У нас працювали вчителі, які добросовісно ставилися до предмета й уміли зацікавити. Я добре пам’ятаю двох вчителів української мови — Людмилу Вадимівну та Валентину Нікіфоровну.

Людмила Вадимівна добре викладала предмет, а також вела факультативи з української мови. Я відвідувала ці заняття, щоб підтягнути знання, оскільки спочатку мала невисокі оцінки. Після уроків ми залишалися додатково, не лише я, і поступово рівень знань покращився. Це було ще в початковій школі.

У старших класах українську мову й літературу викладала Валентина Нікіфоровна. Вона дуже захоплювалася українською культурою. Окрім шкільної програми, вона багато розповідала про українське козацтво, традиції та звичаї, наводила різні історичні приклади з життя Запорозької Січі, зокрема про козацькі порядки, побут і покарання. Вона була хорошою вчителькою і вміла цікаво подати матеріал. /

Чи були улюблені книги зі шкільної програми української літератури?

/ Так, ми читали не лише те, що було безпосередньо у шкільній програмі. Я добре пам’ятаю твори Остапа Вишні — не впевнена, чи він тоді офіційно входив до програми, але ми читали його багато. Також читали Гната Хоткевича. Із поетів пригадую Павла Тичину. /

Якою мовою спілкувалися однокласники між собою?

/ Між собою однокласники спілкувалися лише російською. /

Чи були випадки, коли хтось висміював тих, хто говорив українською?

/ У моєму дитинстві, в 80-ті та початку 90-х у Харкові, проблем через українську мову фактично не було. Місто російськомовне, але люди зі села, які приїжджали до Харкова, могли автоматично перейти на російську. Наприклад, на продуктовому ринку частина продавців говорила українською, частина — російською, і ніяких конфліктів через це не виникало. Ніхто не висміював тих, хто говорив українською. Мені особисто пощастило, і любов до української мови мені прищепили ще в школі — це дуже зацікавило та надихнуло. /

Як би ви описали мовну атмосферу у вашому місті до 2022 року?

/ Деякі люди в Харкові почали принципово переходити на українську мову, особливо після 2014 року, коли почався конфлікт на Донбасі. Я спілкуюся з багатьма знайомими по Вайберу, і вони вже чітко користуються українською. Тобто цей процес у Харкові розпочався ще до 2022 року.

Я зустрічала людей, які іноді казали іноземцям, що в Харкові нібито переслідують за російську мову і змушують говорити українською. Насправді я з таким не стикалася. Навпаки, до українськомовних людей могли трохи придивлятися, але російськомовних ніхто ніколи не переслідував. Після 2014 року ця ситуація трохи змінилася, але загалом у Харкові ніхто не звертає увагу, якою мовою ти говориш. Якщо комусь не подобається — просто не слухає, і все. Тут потрібно добре знати місто, щоб зрозуміти його реальну мовну атмосферу. /

Якою мовою розмовляли в транспорті, магазинах, лікарнях?

/ До 2014 року кожен говорив так, як хотів, але більшість — російською. Після 2004 року, після Помаранчевої революції, у Харкові почалася поступова тенденція: держслужбовців, зокрема поліцейських, просили перейти на українську мову. Потроху держапарат почав використовувати українську, і зараз більшість державних службовців у Харкові спілкуються українською на роботі. Водночас у повсякденному житті, у транспорті, магазинах чи на вулиці люди досі здебільшого говорять російською — це відбувається природно, бо так звикли. /

Якою мовою говорили ваші друзі, колеги?

/ Ну, як хто хотів. Мої друзі, чиї батьки також приїхали з Росії, зараз здебільшого перейшли на українську мову — принципово чи просто за звичкою. Так вони спілкуються державною мовою. /

Чи є зараз улюблені — пісні, кіно, книжки?

/ У мене немає конкретних улюблених фільмів чи книжок останнім часом, але з музики я все ж слухаю українські пісні. Серед тих, що мені подобаються, — «Сумна гітара», «Червона троянда», «Хрещатик», а також «Смарагдове небо». Серед виконавиць мені подобається Тіна Кароль — я недавно знову слухала її пісні і навіть скачала деякі: «Намалюю тобі зорі» та «Моє ім’я — Україна».

Також мені подобається Вірка Сердючка. Взагалі я не цураюся української музики — якщо пісня хороша, я її собі завантажую і слухаю. А от російську естраду я більше не слухаю і не завантажую — це вже для мене завершено. /

Чи помічали відмінності у ставленні до людей, які говорили українською чи російською?

/ Ну, скажу так, можливо, в дитинстві, на початку 80-х… Ось у Харкові, якщо до нас приїжджали гості з Західної України — дорослі чи діти — то діти, які розмовляли українською, виходили гратися до нашого двору. Інколи були жартівливі моменти, бо деякі слова нам були незнайомі, але це було зовсім без зла, чисто дитяче. Дорослі між собою швидко знаходили спільну мову, їм було все одно, якою мовою хтось говорить.

Я згадала випадок із дорослого життя. Колега моя Таня, однолітка, розповідала, що після інституту пішла працювати в контору в середині 80-х. В анкетах люди вказували національність, вона зазначила українську. В колективі це викликало такий легкий момент здивування, ніби «о, вона українка», бо всі інші писали російську. Ніхто її не ображав, але вона запам’ятала, що тоді було трохи «зручніше» писати російську, бо це більше відповідало стандартам у деяких організаціях, хоча все це відбувалося в Україні.

Ще один випадок мені розповів вітчим. Йому зараз 80 років. Коли йому було близько 30, його сестра, Галя, працювала в офісі серед інженерів. Їй сказали, що в колективі її будуть називати Анею замість Галю, бо так зручніше звучить для решти. Тобто, були такі маленькі «острівки» нездорових стосунків, але це не була відкрита агресія, просто культурні нюанси і переваги російської мови в певних середовищах. /

Чи помічаєте різницю у мовній поведінці між своїм поколінням і молодшими членами родини?

/ Так, діти зараз більш активні в українській мові. Діти моїх ровесників, однокласників, намагаються спілкуватися українською навіть на подвір’ї. Не завжди виходить, але я чую, що вони стараються.

Як порівняти з нами: коли ми були дітьми і гралися на дворі, ми спілкувалися виключно російською. Тепер, скажімо так, співвідношення близько 50 на 50, а в деяких місцях, здається, навіть більше української мови.

Діти, яким зараз приблизно 10–12 років, майже повністю переходять на українську, принаймні там, де я спостерігаю. У моїй школі це було помітно, а в сусідніх школах, можливо, ситуація інша. /

Що для вас сьогодні означає українська мова — вибір, емоція, частина ідентичності, пам’ять, традиція?

/ Для мене це швидше звичайний процес, свого роду природний вибір. Дехто свідомо переходить на українську, а для мене це було просто кроком, природним етапом життя.

Ми народилися, вчимося, говоримо, живемо — держава називається Україна, і звісно, мову треба знати. Мова гарна, неймовірно мелодійна.

Навіть у Європі, коли місцеві чують українську, вони кажуть: «Ми думали, ви співаєте!» — настільки українська звучить мелодійно для європейського вуха. /

Як ви відчуваєте свій зв’язок з Україною через мову?

/ Я все ж таки українка. Я люблю своє місто, Харків, я люблю Україну. Я складала екзамен з української мови і здала його відмінно. Мій вітчим разом із родиною переїхав до Харкова з півночі Росії у 1953 році. Харків тоді був переважно російськомовним містом, і знання української мови не було обов’язковою вимогою для навчання. Проте їхній батько найняв дітям репетитора з української мови — з поваги до країни, у яку вони переїхали.

Щодо мого дитинства: деякі батьки моїх однокласників писали заяви, щоб їхні діти не вчили українську, бо їм було важко. Таке допускалося на державному рівні. Діти або тихо сиділи на уроці, або, якщо урок української був останнім, їх відпускали додому.

У нашій родині такого питання взагалі не стояло: батьки з Білгороду, і навіть думки про це не виникало, українську потрібно було вчити. /

Що б ви хотіли сказати наступному поколінню про значення мови у вашому житті?

/ Якщо ти українець, ти маєш знати українську мову. Мова — це важлива складова твоєї ідентичності. Не цурайся української мови, не цурайся свого. /

Якби ви могли передати одну думку про мову та ідентичність, що б це було?

/ Ти живеш серед людей, обороняєш свою землю — це так само природно, як для будь-кого бути кимось іншим. Я українка. Україну дуже сильно намагалася поглинути Росія, запустила свої щупальця — це називається русифікація. Зараз ми з цим боремося і витравлюємо це. /

Яке ваше головне відчуття або спогад, пов’язаний із українською мовою, який ви хотіли б залишити у пам’яті?

/ Моє головне відчуття пов’язане з моментом нашого відділення від Росії. Тоді нам було близько двадцяти, і ми, молоді люди, розмовляли між собою про майбутнє. Я казала друзям: «А чого нам боятися? У нас є житниця, сільське господарство — ми самі впораємося». Я відчувала в собі впевненість, гордість і усвідомлення, що ми — Україна, і ми зможемо будувати своє життя самостійно.

Це відчуття приналежності, усвідомлення себе українкою, залишилося зі мною назавжди. І саме через мову я відчувала цей зв’язок, це коріння, це своє місце у світі. /