Рита, 44 років
Якою мовою розмовляли у вашій родині, коли ви були дитиною — між батьками, з вами та з бабусею й дідусем?
/ Мій батько родом із Сумської області, з Конотопу, там говорили українською, але з характерним місцевим діалектом. Моя мама — із Харківської області, із міста Шевченкове, там теж була українська мова. Але переважно в родині я спілкувалася з батьками суржиком — не чисто українською, не чисто російською. Інші близькі родичі розмовляли здебільшого російською.
У школі та поза уроками ми, діти, теж говорили російською. Для нас це вважалося «звичною» мовою, а українська часто сприймалася як менш престижна.
Коли приїздили російськомовні родичі, ми одразу переходили на російську — це було легше та природніше. Українською я швидко пишу, але думала тоді здебільшого російською, бо так звичніше і простіше формулювати думки. /
Чи пам’ятаєте випадки, коли старші покоління заохочували або забороняли говорити українською?
/ Зовсім не було ніякого акценту на мові. У побуті ми просто використовували окремі слова моєї мами: «припічок», «напростець» тощо. Вони вставлялися поруч із російськими словами, і ніхто на це не звертав уваги. Говорили просто так, як звикли, без будь-якого заохочення чи заборон. /
Якими мовами були книги у вас вдома та якою мовою читали батьки?
/ У нас не було радянської історичної чи публіцистичної літератури. Більшість романів і детективів була російською. Але водночас у дитинстві я мала українські казки — невелику книжку, яку я спочатку не дуже любила, бо вона була неяскрава.
Пізніше моя рідна тітка привезла мені з Болгарії азбуку російською мовою, дуже яскраву, із картинками та касетою з озвученням, і я легко вивчила її самостійно в шість років.
Українські казки залишилися в пам’яті, хоча я ними менше цікавилася. Загалом вдома переважали російськомовні книги, а українські були радше як доповнення. /
Якими мовами були пісні, казки, телевізійні програми, що ви слухали або дивились у дитинстві?
/ Якщо говорити про моє дитинство, то співвідношення було приблизно 50 на 50. Популярні тоді програми — «Іванушки Інтернешнел», «Ранкова почта» та інші — були російськомовні. Але водночас у нас був УТ-1, де з’являлися передачі з українськими піснями та артистами.
Наприклад, кінець 90-х — початок 2000-х: Зоряна, Білик, Наталя Могилевська, перші пісні групи «Скрябін». Її музика залишилася в моєму плейлисті навіть зараз, так само як і пісні Руслани.
У більш ранньому дитинстві телевізійний та музичний контент був майже виключно російськомовний.
Водночас моя мама була художнім керівником у будинку культури, і там ансамблі виконували як російськомовні, так і україномовні пісні. Репертуар був різноманітний, і мені як дитині було цікаво слухати все.
Пізніше, вже після школи, я вступила до Академії культури та 16 років працювала в Домі культури, а потім у Палаці культури Харкова як режисер. Організовувала концерти, заходи, соціальні ролики та короткометражки на гостросоціальні теми. /
Чи були у родині історії про радянські часи та ставлення до української мови?
/ Ні, в родині про це практично не говорили. Мама працювала багато і на такі теми не спілкувалася. На жаль, мої батьки, як і багато людей того часу, зупинилися в минулому та іноді ностальгують за радянськими часами.
Коли у нас із мамою виникають дискусії, я часто ловлю себе на думці, що вона сумує за своєю молодістю і вважає, що тоді все було правильно. Я намагаюся пояснити: «Мамо, так не можна, у вас не було справжньої свободи». А вона відповідає, що свобода була — так її сприймали, і для них це справді було нормально. /
Чи говорили у вашій родині про події, історію або традиції?
/ Так, були розмови, хоча мої дідусі та бабусі пішли з життя дуже рано. Я пам’ятаю, що вони застали Голодомор. Дідусь грав на гармошці, був душею компанії і навіть одружував людей у селі та районі — без нього жодне весілля не обходилося.
Дідусь розповідав мені про своє дитинство: як збирали калачики, обрізали дерева, варили чорну гірку юшку, щоб вижити. Бабуся згадувала, як страшно було під час німецької окупації, як загинув її брат.
Хоч прямих заборон на українську не було, зі спогадів я розуміла, що старші покоління були обмежені системою: паспорти отримали лише у 70–80-х роках, працювали за «палички», грошей майже не було. /
Якою мовою ви навчалися у школі?
/ Я навчалася російською мовою. Перші три роки — у першому, другому та третьому класі — уроки були російською. /
Чи були уроки української мови та літератури — і як вони проходили?
/ Коли почалася українська школа, мама казала, що перехід був лояльний. Школа поступово переходила на українську систему освіти, а ті, хто не бажав, могли залишитися у російськомовних класах. Російська спочатку залишалась лише два рази на тиждень, а в старших класах — вже як факультатив. /
Якою мовою здебільшого розмовляли вчителі?
/ Переважно російською. Лише деякі вчителі української мови говорили українською і в побуті, але загалом усе пояснювали російською. Коли ж ми відкривали підручник, читали сторінки українською. /
Чи були уроки української мови та літератури — і як вони проходили?
/ Любов до предмету прививається через вчителя. Що стосується української мови та літератури, у нас була чудова вчителька. Вона любила свій предмет, розповідала цікаво, відкладала підручники і пояснювала додатково. Завдяки цьому я полюбила українську мову та літературу, адже я завжди любила фантазувати і творити.
Особливо запам’ятався Коцюбинський “Тіні забутих предків”. Твір сам по собі читається важко, майже без діалогів, але нас водили до театру на постановку, і це залишило яскравий слід у пам’яті.
Коли я готувалася до театрального коледжу, займалася з репетитором. Вона мені сказала, що українською я говорю й читаю гарніше, ніж російською, що й підтвердилося при вступі: я читала “Катерину” Шевченка. /
Якою мовою спілкувалися однокласники між собою?
/ Російською. Потім в нас в школі з’явилися вірменські діти, бо тоді почалася війна в їхньому регіоні, і вони переїхали до нашого селища. Українською у побуті майже ніхто не говорив.
Коли я вже вступила до академії, приїжджали студенти з інших регіонів, які розмовляли українською. Але тоді ми сприймали українську як щось «меншоварте», сільське, не престижне, не модне, «не по-міському». /
Чи були випадки, коли хтось висміював тих, хто говорив українською?
/ У мене дуже яскраві спогади з Академії культури та училища культури — там люди творчі, відкриті, і ніхто не сміявся над тими, хто говорив українською.
Зараз, коли я чую українську мову, я відчуваю гордість. На жаль, я зараз живу в Німеччині і майже не українською, бо не знаю німецьку, а це єдина мова, яку я можу використовувати для спілкування з місцевими. Але коли до мене приходять клієнти з України, я одразу кажу, що я з Харкова чи з Одеси, і сміливо спілкуюся українською. /
Як би ви описали мовну атмосферу у вашому місті до 2022 року?
/ До 2022 року Харків був переважно російськомовним містом — близько 90% населення спілкувалися російською. /
Якою мовою розмовляли в державних установах?
/ У державних установах мовна ситуація була різною. Наприклад, ПриватБанк одразу перейшов на українську. А от у ЦНАП зі мною спілкувалися російською — можна сказати, десь 50 на 50.
Щодо лікарень — там здебільшого російська. На жаль, я не зустрічала українськомовного лікаря ні в поліклініці, ні в роддомі. /
Якою мовою говорили ваші друзі, колеги?
/ До 2022 року мої друзі й колеги здебільшого говорили російською. Але зараз, після подій, мої одесити повністю перейшли на українську. Для мене ж це свідомий вибір і тверда позиція.
Я веду свій контент українською, і зараз це гостро відчувається, особливо коли ти знаходишся в іншій країні. /
Як ви відчуваєте свій зв’язок з Україною через мову?
/ Я кажу дівчатам, що, перебуваючи на чужині, ми маємо бути амбасадорами нашої країни. Для мене українська мова зараз — не просто спосіб спілкування. Вона — зв’язок. Між нами, українцями, розкиданими по світу, ця мова допомагає зберегти ідентичність, передати її наступним поколінням.
Українська — це символ нашої гідності, свободи та незламності. /
Чи помічаєте різницю у мовній поведінці між своїм поколінням і молодшими членами родини?
/ Так, вже помічаю різницю. Мій син одразу перейшов на українську — легко і природно. У месенджерах ми спілкуємося тільки українською з чоловіком.
Ми не можемо змінити минуле наших батьків, і мені залишається лише змиритися. Але ми можемо сподіватися на наступне покоління. Вони вже не будуть «голосувати за гречку». Наші діти вже інші. Рішучість у молоді мене вражає. /
Чи були моменти, коли ви шкодували, що не говорили українською раніше?
/ Не можу сказати, що я шкодувала прямо. Бо ще як режисер я завжди обирала український репертуар. Масляну ми ставили, вечорниці проводили, святкування організовували — традиції не забували. /
Тобто просто в побуті раніше українською я не говорила. Але це не було нещастям — навпаки, допомогло зрозуміти себе. І зараз, коли мене питають, яка я за мовою, я кажу: українська. Руська?
/ Ні, не плутайте — ми зовсім різні. /
Що для вас сьогодні означає українська мова — вибір, емоція, частина ідентичності, пам’ять, традиція?
/ Оце все разом: пам’ять, традиція, емоція, ідентичність. Бо бабуся й дідусь говорили українською, і це залишилось у мене як частина родинної пам’яті. Для мене українська мова — це гідність, свобода і символ моєї країни. /
Що б ви хотіли сказати наступному поколінню про значення мови у вашому житті?
/ Наша остання війна руйнує майже все, що залишалося, знищується матеріальна культура, пам’ятки, традиції. І саме тут мова та культура стають тим, що ми можемо передати від покоління до покоління. Тому бережіть мову, традиції й культуру — це наша спадщина і наша сила. /
Якби ви могли передати одну думку про мову та ідентичність, що б це було?
/ Мова для мене зараз на чужині — це тепло, відчуття дому. А зустріч із своїми людьми, українцями, дає відчуття приналежності, затишок. Я пишаюся, що я українка, і завжди це підкреслюю. Для мене Україна — це приклад стійкості та сили, і я вірю, що Європа ще буде брати приклад із нас. /
Яке ваше головне відчуття або спогад, пов’язаний із українською мовою, який ви хотіли б залишити у пам’яті?
/ У мене було неймовірне відчуття підйому, коли ми у Запоріжжі відвідували козацькі вистави на конях. Я сиділа й думала: «Наші хлопці — наймужніші, найкрасивіші». Я пишаюся тими, хто зараз захищає нашу країну.
Ще я згадую поїздку у Львів у 2014 році, коли ми з сином потрапили у «Криївку». Усередині був дух патріотизму: туристи з усього світу, українська музика, традиційна кухня. Я тоді відчула, як це круто — бути українкою, жити в Україні, мати свою культуру.
І наостанок хочу залишити слова Тараса Шевченка: «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями…» Любіть українців, любіть Україну і народжуйте козаків. /